Життя в «Делойт»

Анна Гуржій

Англія, Лондон

Мрії здійснюються – я це знаю не з книжок, а зі свого власного досвіду. Коли я була ще школяркою та навчалася у середній школі №5 невеликого міста Миргород, я осягнула, що світ сповнений можливостей і ці можливості не мають меж. І лише я можу бути для цих можливостей перешкодою, будувати бар'єри та встановлювати ліміти, або ж реалізовувати їх. Після цього щоразу, коли мені спадало на думку, що чогось досягнути неможливо, я нагадувала собі: "Це твій бар'єр, ти сама себе обмежуєш!". Тож тепер ми з родиною знаходимося в одному з найбільших фінансових та комерційних центрів світу, придивляємось до місцевих правил та особливостей, плануємо, як реалізувати себе далі. Я давно хотіла отримати міжнародний досвід та попрацювати декілька років за кордоном, і дуже вдячна Deloitte за здійснення мрії – працювати саме в Лондоні :-) Тепер розповім все по черзі.

Лондон – місто контрастів, тут є місця на будь-який смак. Добру пораду в перші дні дав мій знайомий англієць, який сказав: "Важливо знайти свій тихий куточок у Лондоні, куди приходитимеш після роботи та відпочиватимеш від шуму вулиць та натовпу". Ми дійсно знайшли таке місце. На нашій вулиці дуже тихо та зелено, з вікна видно гарну католицьку церкву. Недалеко від нашого будинку парк Вімблдон, куди мій чоловік ходить на прогулянку з сином.

Лондон здивував своїми парками. Коли потрапляєш у будь-який парк, будь-то відомий Гайд Парк, Сент Джеймс Парк, Кью Гарденс, відчуваєш, що люди тут небайдужі – рослини доглянуті, доріжки рівні, фонтани чисті, на кожному кроці лавочки для відпочинку. У парку можна побачити різноманітних диких птахів та білок, а інколи навіть лисиць. Для дітей найкраща розвага – нагодувати тварин, які не бояться брати їжу прямо з рук. Для себе я відкрила, що найкращий відпочинок – це пікнік на природі з родиною. На вихідних, коли гарна сонячна погода, ми беремо домашні сандвічі та яблука, по дорозі до парку купляємо капучино у Старбакс та відпочиваємо серед соковитої зелені, запаху хвої та квітів.

Кью Гарденс

Через насичений графік на роботі та вдома (активний трирічний син не дає сумувати нікому), я майже завжди роблю кілька речей одночасно: Тренуюся в парку, коли син грається в пісочниці, по дорозі на роботу в метро стукаю по клавішам лептопу, пишучи цю статтю або перевіряючи робочі файли. Щоразу я намагаюся спланувати наші вихідні, але майже ніколи не виходить. Після насиченого тижня субота для мене – це сон досхочу, а там видно буде.

Оскільки моєму синові цікаві всі види транспорту, ми вже кілька разів були в Музеї Транспорту Лондона. Тут діти можуть сидіти за кермом справжнього двоповерхового автобусу, натискати будь-які кнопки, спробувати керувати старим потягом, взяти участь у цікавому квесті, а для найменших є цілий ігровий комплекс, який регулярно оновлюється.

Також ми відвідали Музей природознавства (Natural History Museum) та Музей Науки (Science Museum), де наш бешкетник захопився космосом, ракетами, землетрусами та вулканами. Обираючи музей, ми намагаємось насамперед визначити, що зацікавить сина, але в результаті знаходимо безліч цікавого і для себе.

Так, в Імперському військовому музеї (Imperial War Museum) ми побачили справжню шифрувальну машину "Енігма", яка використовувалась німцями у Другій Світовій Війні. Алан Тьюрінг винайшов спосіб дешифровки цієї машини, що дозволило отримати значну перевагу у війні з фашистами. Ці події яскраво зображені в фільмі "Гра в імітацію", який я дуже раджу всім переглянути – не пожалкуєте!

Мій улюблений детективний серіал "Еркюль Пуаро". Тепер я знаю де мешкав та працював відомий детектив у Лондоні не лише з фільму. Ми з чоловіком та сином, прогулюючись центром міста якось у суботу, знайшли той самий дев’ятиповерховий будинок Florin Court біля станції Barbiсan.

Лондон – дуже дивне місто. У центрі здається, що місто просто гуде від людей та транспорту, а в житлових районах чути лише птахів. В Лондоні можна дізнатися з точністю до хвилини, коли приїде автобус чи потяг, але водії того ж автобусу чи потягу можуть раптово змінити свій маршрут, та попередити пасажирів в останню мить – гроші вам відшкодують, а от втрачений час та запізнення нікого не турбують.

Трохи про рух на дорогах. У Лондоні багато дивних світлофорів – якщо червоний, то одразу для всіх: стоять і машини, і пішоходи. Натискаєш кнопку, щоб включився зелений для пішоходів, чекаєш 5 хвилин, і тоді вмикається зелений. Оскільки під час очікування все ще горить червоний для машин, люди не чекають свій зелений, а переходять на червоний (розмірковуючи "машини стоять – можна переходити"). Тож коли люди вже перейшли, включається зелений. Машинам доводиться стояти та чекати далі.

Про "зебру" в житлових районах просто забули. Ми запитали нашого сусіда-англійця, як вони вчать дітей переходити дорогу. От в Україні ми вчимо переходити на пішохідному переході. А в Англії що кажуть дітям? "В Англії ми вчимо дивитися в усі боки, а потім переходити дорогу, якщо немає машин", - така була відповідь. А тепер уявіть велике перехрестя та водіїв, які вранці поспішають на роботу. Ставши на проїжджу частину, де немає зебри, пішохід тим самим порушує правила, а отже ризикує. Я, чесно кажучи, не можу до такого звикнути, тому кожне перехрестя для мене – в прямому сенсі стрес. Тому, аби перейти дорогу та мінімізувати такий стрес, я чекаю на перехресті доброго водія, який пропустить. Сподіваюся, що я колись звикну (або організую волонтерів намалювати "зебру" якось уночі:) )

Хочеться ще багато чого розповісти про Лондон та Англію. Тому нижче ще декілька фактів:

  •  більшість англійців не вішають вдома тюль на вікна та взагалі економлять на гардинах. Вони використовують короткі штори, які лише прикривають підвіконня;
  • взимку можна зустріти людей як у шубі та уггі, так і в футболці, літніх босоніжках або шльопанцях (в принципі, влітку уггі також не знімають);
  • прогноз погоди змінюється щохвилини, тому це не прогноз, а констатація факту “йде дощ”, “світить сонце” – можливо комусь не видно з вікна;
  •  медицина тут безкоштовна - це значить, що вам не доведеться платити в тому числі і за медикаменти; 
  • багато уваги банки приділяють безпеці та мільйони мільярдів фунтів витрачаються на security різного роду. Тим не менш, банківську карту та пін-код до неї вам надішлють звичайною поштою на домашню адресу. Тому краще знати особисто вашого листоношу, оскільки випадки втрати карт трапляються доволі часто.

Насправді думками я все ж вдома, в Україні. У магазинах я думаю, які штори підійшли б у нашу квартиру в Києві, а прогулюючись з чоловіком розмірковуємо, як та чи інша система працює в Україні – чи то кур’єрська доставка, чи сфера обслуговування. На роботі вивчаю деривативи і хеджинг та думаю про те, якими корисними речами можна буде поділитися з моїми українськими клієнтами та колегами. 

Попереду ще багато планів, тож сподіваюся, що все у нас вийде!

Чи була корисною ця інформація?

Схожі матеріали