За що Робін Гуд так ненавидів шерифа Ноттінгемського, та як завдяки податкам англійці отримали першу конституцію

Усі правителі, від королів до демократично обраних урядовців, завжди апелюють до «моральних вимог», щоб обґрунтовувати підвищення податків чи запровадження нових. Ніхто не каже громадянам чи підданим: «Мої чиновники хочуть нове Велике Будівництво!», натомість рекламують появу транспортного сполучення з найвідаленішими селами. Можновладці успішно впроваджують податок на цукор (sugary drink tax — податок на газовані солодкі напої), «щоб люди споживали трохи менше гидоти». А безсоромне зростання акцизів на пальне чи окремі збори з власників авто виправдовують боротьбою за збереження довкілля, ще й під пафосними гаслами про «відповідальність» та «громадянський обов’язок».

Повернемось у минуле майже на ціле тисячоліття. Надворі епоха лицарства, королів та феодалів, васалів та сюзеренів.

Що було обов’язком васала? Боронити свого монарха та виходити на бій під його знаменами. Проте далеко не всі середньовічні лицарі були войовничими та відважними, тож вишукували способів відкупитися від військової повинності. Так з’явився податок, який мав назву scutage — «щитові гроші» (від латинського scutum, тобто «щит»). Його сплачували ті, хто не мав бажання йти на війну. Звідси ще одна народна назва цього податку — cowardice tax, «податок на боягузтво».

Ми вже обговорювали «релігійне» коріння податків. За часів Середньовіччя церква мала статус основного морального авторитета, тож не дивно, що саме на неї спиралися королі, коли хотіли витягти ще трохи грошенят із кишень васалів та простолюду.

Отже, у далекому 1187 році християнський світ добряче струсонуло. Султан Саладін (або Салах ед Дін) дав гарного прочухана хрестоносцям та взяв Єрусалим. Монархи та релігійні діячі вимагали крові, тому англійський король Генрі II Короткий Плащ впровадив так звану «саладінову десятину» (термін tithe ще не всі забули?). Сплачувати її доводилося всім, окрім охочих приєднатися до нового хрестового походу, на який власне і збирався податок. Це був дуже ефективний метод набору війська, чи не так?

«Саладінова десятина» була найбільшим податком, який коли-небудь вдавалося зібрати за всю історію Англії. Звичайно ж, народу це не сильно подобалося, а оскільки мета податку була відверто релігійною, гнів населення спрямувався не на короля, а на церкву. Дійшло до того, що архієпископ Кентерберійський втік до Вельсу та переховувався там майже рік, не бажаючи відповідати перед добрими англійцями. Тим паче, що відповідати було за що, адже король Генрі у хрестовий похід не пішов, розпочавши натомість громадянську війну. І дуже швидко помер. Начебто від виразки шлунку.

Спадкоємцем трону став син короля — добре відомий всім Річард І Левове Серце. Він скористався повною батьковою скарбницею, негайно відправившись у новий хрестовий похід, який, як відомо, теж був невдалим. Єрусалима англійський монарх не здобув. Ба більше, повертаючись додому, він потрапив у полон до людей імператора Священної Римської Імперії, який у тодішніх традиціях, гідних хіба що розбійників та піратів, запросив викуп: сто тисяч фунтів сріблом. Стільки зазвичай збирали в усій Англії як «саладінову десятину» за цілий рік. Тож для порятунку короля ставку податку підвищили до 25%.

Мораль є дуже простою: саме лише впровадження військового збору нічого країні не дає. По-перше, війна має бути справедливою, як зараз в Україні, а по-друге, зібраними податками слід користатися розумно.

Король Річард І помер у 1199 році, і його титул успадкував його брат Джон, який у масовій культурі завжди мав репутацію рідкісного покидька, яку, маю сказати, він справді заслужив.

Новий король залишився в історії як один із найогидніших збирачів податків — куди там сучасним «обскубувачам гусаків». Та й використовував він державні кошти на цілі, м’яко кажучи, не зовсім шляхетні. Зокрема, свого часу пропонував хабаря вже згаданому нами імператору-рекетирові, щоб той протримав Річарда в тюрмі якомога довше. А вже після смерті брата, отримавши повну владу, Джон показав себе англійцям сповна.

Протягом 17 років свого правління він одинадцять разів збільшував «щитовий податок», незважаючи на те, що жодної війни в той момент не було.

Запровадив земельний податок. У тих, хто його не сплачував, землі конфісковували.

Встановив нові експортні та імпортні мита.

Впровадив податок на спадщину.

Джон оподатковував євреїв, які бажали жити в Англії.

Він навіть винайшов новий податок для жінок, які після смерті чоловіків не хотіли вдруге виходити заміж. Дуже цинічний податок — особливо щодо тих, хто втратив чоловіків під час однієї з воєн самого Джона.

Врешті-решт монарх почав продавати патенти на заснування міст (у такий спосіб, між іншим, було створено Ліверпуль), а також посади шерифів. Люди, які їх купували, намагалися негайно «повернути інвестиції», обкладаючи людей жорстокими штрафами. Тож шериф Ноттінгемський (головний антагоніст легенди про Робіна Гуда — ред.) був лише одним із представників цієї нової генерації чиновників. Для нас в цьому немає нічого дивного: в сучасній Україні протягом багатьох років ми спостерігали схожу купівлю «хлібних» посад. Тому ми погоджуємось, що Робін Гуд мав повне моральне право познущатись з шерифа.

Було б дивно, якби подібна політика короля Джона не спровокувала повстання. Феодали-барони згадали про свої права, пішли на монарха війною, захопили Лондон і змусили невдаху-здирника підписати з ними договір, або «хартію», в якій зафіксували обмеження податкового навантаження, заборону на переслідування та право на справедливий суд.

Авжеж, Джон не був би самим собою, якби не зрадив домовленостей. Він знову розпочав війну, заручився підтримкою Папи римського (знаючи методи переконання, якими король користувався, це не надто дивно), але врешті-решт помер, та не в бою, а від дизентерії.

Багато в чому долю Англії після цього вирішило те, що фактичним регентом при малолітньому спадкоємцеві Генрі III виявився справжній лицар Вільям Маршал, який з огидою сприймав багато витівок попередника. Вільям залізною рукою переміг бунтівників, забезпечив спокійне коронування нового монарха і схилив його до того, щоб оновити та знову підписати вже згадану нами раніше хартію — документ, в якому народ, нехай в особі феодалів, вперше в історії повстав проти податкового грабежу та захистив своє право контролювати владу.

Цей документ увійшов до історії як Велика хартія вольностей або Magna Carta — документ, який багато хто оцінює як першу конституцію Англії.

Далі буде.

Джерело: НВ Бізнес

Перейти до: Історія податків