Як стародавній податок зашкодив Маргарет Тетчер і до чого тут Чорна смерть

У найтяжчі часи найголовніше, як на мене, не забувати, що життя триває. Ми обов’язково переможемо і почнемо відбудову нашої країни, яка заслуговує на чудове майбутнє. А для побудови цього майбутнього обов’язковим є вивчення уроків минулого, бо в кожній країні урядовці мають улюблену розвагу — танці на граблях.

І перша зупинка нашої машини часу — в кабінеті пані Маргарет Тетчер, «залізної леді», яка керувала британським урядом у досить складні часи (1979−1990). Тоді в країні дуже популярними були ліві ідеї, а деякі міста Великої Британії перебували під керівництвом абсолютно навіжених людей із соціалістичними поглядами (loony left).

І пані Тетчер цілком давала раду цій навалі, пропагуючи та реалізуючи, зокрема, максимальну приватизацію, зменшення податків та обмеження впливу профспілок.

Але далеко не всі проєкти очільниці уряду були ідеальними. Власне, один із них і поклав край її блискучій кар'єрі.

Ще перебуваючи в статусі лідерки опозиції, пані Тетчер висловлювала своє незадоволення системою місцевих податків, що існували в Британії, які мали назву rates, та справлялися з вартості майна. Завдяки їй певні міста з дорогою нерухомістю заробляли надприбутки, які витрачались ними на абсолютно безглузді речі, а подекуди навіть на комуністичну пропаганду.

Майбутня очільниця уряду давно мріяла покінчити з цією безвідповідальністю, але реалізувала вона свій задум вже на десятому році прем'єрства. Відкинувши стару систему місцевих податків, прив’язану до вартості нерухомості, Британія впровадила в 1989—1990 роках нову, яка отримала назву Community Charges і була начебто дуже простою та прозорою. Кожна доросла людина повинна була сплачувати щорічний фіксований податок на утримання місцевої влади та оплату її послуг.

Що ж відбулося далі?

А для цієї розмови нам варто повернутися ще на 600 років у минуле.

В попередніх дописах ми багато говорили про середньовічну Англію. Про її феодальну систему та про десятину як податок (tithe), який збирався в натуральній формі (яйця, м’ясо, зерно), і лише потім зібране продавалося. Селяни годували баронів, барони годували короля, і ця система здавалася вічною та непохитною.

Доки не прийшла Чорна смерть.

Саме таку назву отримала одна з найжахливіших епідемій чуми за історію людства. В середині 14 століття вона вбила до 50 мільйонів людей, 60% населення Європи, а в усьому світі за деякими оцінками «викосила» до 200 мільйонів. В Англії, де до початку пошесті мешкало до шести мільйонів людей, після неї залишилося приблизно два.

І це призвело до радикальних економічних зрушень.Через жахливу смертність не було кому обробляти поля. В деяких регіонах селян фактично не залишилося. Водночас, коли повністю гинули цілі феодальні родини, їхні селяни ставали вільними та вже не повинні були нікому сплачувати десятину. Вони вільно залишали свої домівки та за бажанням мандрували в пошуках роботи.

А роботи вистачало. Через брак робочих рук вартість селянської праці зросла вдвічі. Феодали, намагаючись врятувати свої угіддя, охоче віддавали поля в користування вільним селянам, обіцяючи їм захист, та навіть почали платити за роботу реальні гроші. Епоха натурального обміну стрімко відкочувалася в минуле.

Недивно, що дуже скоро почала зростати вартість праці майже всіх інших професій — не лише селян. У країні неочікувано з’явився середній клас, який добре заробляв і вже міг дозволити собі кращий одяг та кращу їжу, ніж раніше. Перелякана влада намагалась якось це зупинити абсолютно неадекватними законами, зокрема забороняючи зростання цін та заробітних плат, а також обмежуючи права простих людей вдягатись у такий саме одяг, як у представників аристократичної верхівки. Подібні обмеження нагадують мені дещо з творчості сучасних українських законодавців та урядовців :)

Але зміни були невідворотними і, звичайно ж, вплинули на податки.

В той час у розпалі була Столітня війна (як же без війни? Це Середньовіччя!), і юний король Річард II, а фактично його дядько Джон Гонт, герцог Ланкастерський, відчував гострий брак грошей на неї. Стара система «десятини» в натуральній формі вже не працювала, бо поля країни спорожніли, але на ринку тепер було багато «живих грошей». Тож Джон і вигадав «подушний податок» (poll tax). Його мала сплатити кожна доросла людина старше 15 років, а ставка дорівнювала спочатку чотирьом пенсам.

Податок планувалося стягнути лише одного разу, але за старою королівською звичкою, за два роки його повторили, а потім повторили знову, але ставка вже зросла до 12 пенсів з особи… Особливо важко було великим родинам, у яких працездатні люди утримували старих батьків, за яких також доводилося платити.

Авжеж, аристократія новий податок сприйняла з радістю — адже тепер кожному з них належало сплачувати не більше, ніж простим підданим Його Величності.

За гарною традицією, британці вирішили чинити опір. Почалося масове ухиляння від реєстрації платників податків «на місцях», тож королю довелося відряджати до місцевих громад збирачів податку в супроводі поважних суддів та війська. Особливого успіху від подібних вояжів не було — ба більше, дуже часто королівські посланці поверталися до Лондона добре пошарпаними.

Вибух мав статися і, врешті-решт, він стався. До історії увійшло багато його назв — «Селянське повстання 1381 року», «Великий підйом» або ж «Повстання Вота Тайлера». Це вже був не бунт феодалів, а справжня народна війна — до селян, які, власне, розпочали заколот, приєднувалися ремісники, купці, лицарі та священники, один з яких, Джон Болл, перетворився на символ протесту та його головного теоретика. Деякі з його цитат відомі й досі - наприклад, «Коли Адам орав, а Єва пряла, хто був дворянином?».

Історія цього повстання справді цікава та, безперечно, варта окремої розповіді. Це був би опис захоплення повстанцями Лондона, спалень архівів та податкової звітності, вбивств усіх впійманих натовпом юристів, яких вважали винними в появі податків, та страти «головних винуватців» — архієпископа Кентерберійського, королівського скарбничого та головного податківця. Але в нас просто немає часу на всі ці деталі!

Владі вдалося придушити повстання, після чого суди та страти тривали майже рік. Проте країна вже пройшла «точку неповернення».

Уже найближчим часом парламент засудить дії податківців як «незаконні та жадібні», а король проголосить амністію повстанцям. Мине рік, і деякі з учасників революції вже очолюватимуть Лондон. Про подушний податок забудуть (принаймні до 17 століття), і англійцям це буде дуже до вподоби.

Саме цю історію варто було б пам’ятати леді Тетчер, коли вона вигадувала свою реформу місцевих податків. Наче й не минуло 600 років — англійці негайно охрестили її нову систему «подушним податком» та, натхнені спогадами про Вота Тайлера й Джона Болла, розпочали протести під гаслом «не можу платити — не платитиму».

Авторів реформи звинувачували в дискримінації незаможних та наданні неадекватних пільг багатим власникам нерухомості: наприклад, за старою системою герцог Вестмінстерський сплачував би на рік понад 10 000 фунтів податку, а за новою — лише 400 фунтів — тобто стільки ж, скільки мали платити його водій чи покоївка!

Незадоволення англійців швидко роздмухали профспілки — настав їхній зоряний час, виник шанс відплатити прем'єрці Тетчер за минулі поразки. Мітинги проти податку іноді перетворювалися на справжні вуличні бої, кульмінацією яких стали сутички на Трафальгарській площі.

Нація не вибачила своїй лідерці неадекватного податку, і зрештою «залізна леді» зважилася на ще один гідний крок — відставку. А сам податок проіснував дуже-дуже недовго — вже з 1993 року його замінив «старий-новий» податок на нерухомість, який існує дотепер, хоча й змінив назву — сouncil tax.

Мораль цієї байки така.

1. Попри всі економічні чинники та мотиви будь-які радикальні зміни в податковій системі мають бути зрозумілими та прийнятними для громадян. Несправедливі податки викликають опір як у стародавні часи, так і в сучасному суспільстві.
2. Треба уникати крайнощів. Якщо з одного боку «поганою практикою» є прогресивна податкова ставка, яка дискримінує заможних людей, то з іншого — явною помилкою було і є встановлення фіксованої суми податку, яка виглядає надмірною для бідних та привілеєм для багатих. І в цю пастку втрапили як дядько короля Річарда II, так і надзвичайна розумниця леді Тетчер.
3. Народ має право вчиняти з поціновувачами зайвих податків все що завгодно, на свій розсуд.

Далі буде.

Джерело: НВ Бізнес

Перейти до: Історія податків