Податкова «бавовна», або Про справжні причини громадянської війни в США

Настав час представити світові вже шостий податковий нарис, інспірований книгою Домініка Фрізбі «Daylight Robbery, або Як податки сформували наше минуле та змінять наше майбутнє».

І розпочнемо, шановні друзі, із запитання: з чим у вас асоціюється громадянська війна в США?

Найімовірніше, ви пригадаєте фільм або книгу «Віднесені вітром» або нещодавні знищення пам’ятників генералам Конфедерації активістами руху Black Lives Matter в США. Фанати рок-музики можуть пригадати прапори тієї самої Конфедерації на концертах знаменитих Lynyrd Skynyrd.

Але, певно, першими асоціаціями все ж будуть слова «рабство» та «расизм».

Зазирніть до Вікіпедії та ви побачите, як в українській, так і в англійській версії, що причиною війни стало «повстання конфедеративних штатів проти уряду США з метою збереження рабовласницького ладу…». Але чи впевнені ви в тому, що все було саме так? Влаштовуємось зручніше і повертаємося в минуле.

Перша половина 19 століття. США фактично поділені на три макроекономічних регіони: Північ, Південь та Захід. Північ стрімко перетворювалася на центр промислового виробництва, добробут Півдня забезпечувало сільське господарство – цукор, тютюн, та дві третини (!!!) всього світового виробництва бавовни. Дикий Захід був напрямком, в якому країна зростала, будувала дороги та мости, отримувала нову сировину та нові землі, доки вони не сягнули Тихого Океану.

Це були гарні часи для колишньої англійської колонії. У 1802 році Томас Джеферсон зазначив: «Для американця є задоволенням та гордістю сказати, що жоден фермер, механік чи інший працівник в США ніколи не бачив податкового інспектора!». Ми пам’ятаємо, що свою незалежність американці здобули саме в боротьбі проти податків – і тому в країні не було ані податку на доходи, ані тих дикунств на зразок «віконного податку», від яких страждало багато європейців. Центральний уряд був «маленьким» та непомітним, а окремі штати мали податковий суверенітет, тобто збирали свої власні податки відповідно до бажань своєї громади. Федеральних податків для громадян не існувало, а коли центральний уряд потребував грошей, він іноді продавав землі. Але основним джерелом поповнення бюджету були імпортні мита («тарифи»).

Проблеми вперше виникли в 1816 році. Щойно завершилася війна з колишньою метрополією, протягом якої британці створили для США досить багато незручностей, фактично паралізувавши морську торгівлю (станом на 1815 обсяги імпорту товарів до США скоротилися на 90%!). Але одразу ж після закінчення ембарго саме англійські постачальники товарів окупували американський ринок.

Їхні товари зазвичай були якіснішими та дешевшими за місцеві аналоги, і зрозуміло, що це підривало американську промисловість. Тож реакція уряду не забарилася і з’явився так званий Далласький Тариф – суттєве підвищення імпортних мит.

Це вдарило насамперед по аграрних штатах Півдня, які експортували бавовну та купували натомість обладнання для виробництва. Тепер їм доводилося сплачувати більше, хоча зібрані мита не залишалися на Півдні, а фактично перетворилися на субсидії для північних штатів.

Але тоді до внутрішнього конфлікту не дійшло – нація ще була об’єднана війнами проти зовнішнього ворога. Всі розуміли необхідність індустріалізації, тож мешканці Півдня підставили плече північним друзям – всі дивилися в майбутнє з оптимізмом. Ціни на бавовну в світі й надалі були високими, а нові мита, як обіцяв уряд, мали бути тимчасовими…

Але ми вже вивчили деякі уроки історії. І пам’ятаємо, що «тимчасові» податки дуже часто перетворювалися на постійні. А також те, що наявність «легких» (читай – чужих) грошей стимулює появу осіб, зацікавлених в тому, щоб ці гроші привласнити.

Минуло лише три роки, а ситуація в країні стала вже зовсім іншою. Фінансовий стан підприємств Півночі покращився, рятувати їх вже не було потреби. Водночас в 1819 році обвалилися світові ціни на бавовну, і для південних штатів це було дуже боляче... Тому при першій спробі перетворити підвищені мита на постійне явище Південь дружно проголосував «проти» і провалив закон у Сенаті у 1820 році. Щоправда, вже за чотири роки голосів для блокування не вистачило і новий митний тариф був ухвалений. Тепер уряд збирав з імпортних товарів 33% від їхньої вартості (порівняйте з 5% ставкою, яка застосовувалася ще вісім років тому!). Минає ще чотири роки і ми вже бачимо зростання тарифу до 38% – все завдяки голосам конгресменів Півночі та Заходу країни.

Аграрний Південь опинився у складній ситуації. Фактично його мешканці сплачували 75% від всіх федеральних податків. Вибір був невеликим: або купувати американські товари, вироблені на Півночі, або імпортувати аналогічні з Європи і знову ж таки віддавати гроші на користь північних штатів через митний тариф. Це була пастка.

За таких кризових обставин війна цілком могла спалахнути набагато раніше ніж це відбулося насправді. В 1832 році Південна Кароліна оголосила федеральні митні тарифи антиконституційними. Таким чином штат відмовлявся справляти їх на своїй території. Розгніваний президент Ендрю Джексон погрожував застосувати армію проти нахабного штату, натомість останній міг цілком сподіватись на підтримку решти Півдня. Проте було знайдено компроміс у вигляді щорічного зменшення мит на 10%, тож до 1842 року їхня ставка впала до більш-менш прийнятної цифри у 20%.

Але саме тоді промислове лобі Півночі отримало від Конгресу (в Сенаті вони мали перевагу лише в один голос!) так званий Чорний Тариф, який миттєво ліквідував всі досягнення попереднього десятиліття. Нові мита, особливо на вироби з заліза, були жахливими. Наприклад, купивши цвях, доводилося додатково віддати федералам понад 100% його ціни! Імпорт до країни негайно зменшився вдвічі.

«Це спричинить революцію!», «Краще лягти в криваву могилу, ніж бути рабами Півночі!», «Протекціонізм руйнує єдність країни та веде її до громадянської війни», – ось лише деякі цитати з виступів тодішніх парламентарів від південних штатів.

Кризи вдалося уникнути і вдруге завдяки зусиллям президента Джеймса Полка. Мита були зменшені та стандартизовані. Уряд очікував, що це має оживити бізнес усієї країни. Так і сталося, а фактичні митні надходження до бюджету почали зростати щороку. Здавалося, що для економіки країни настав новий «золотий вік». Відбулося ще одне зменшення мит – до 15%. Всі були задоволені, і ніхто не знав, що до початку війни залишилися лічені роки.

(Невеличка ремарка стосовно того, яким було ставлення до рабовласницького ладу в штатах Півдня. В 1851 році у Південній Кароліні відбувся референдум стосовно виходу зі складу США, основним мотивом якого було власне ставлення до рабства. Сепаратисти, які наполягали, що через можливе скасування рабовласництва слід вийти зі складу країни, зазнали розгромної поразки. Але податки доводили мешканців штату до сказу, і через них вони були готові братися до зброї).

Далі трапилася «Паніка 1857 року». Низка окремих подій в усьому світі склалася у вибуховий пазл і знову роздмухала полум’я внутрішньоамериканського конфлікту.

Європа після Кримської війни майже припинила купувати американське зерно.

Збанкрутували американські залізниці, які перевозили сільськогосподарські товари.

Збанкрутували банки, які кредитували аграріїв та залізниці.

30 000 фунтів золотого запасу країни зникли в океані в трюмах корабля SS Central America під час урагану.

Всю країну (здебільшого штати Півночі та Заходу, бо Південь «рятували» стабільний попит ринків на бавовну і менша кількість проблемних банків) охопила паніка, а вона, як відомо, поганий союзник, коли йдеться про законотворчість. Новостворена Республіканська партія почала пропагувати радикальне збільшення мит як запоруку порятунку країни. І очолив цю кампанію їхній лідер – Авраам Лінкольн.

Варто зазначити, що легендарний Лінкольн був дуже хитрим політиком, який вміло оминав гострі кути під час боротьби за Білий Дім. У той час, коли інші республіканці педалювали тему рабовласництва, він майже про неї не згадував, натомість обіцяючи «золоті гори» виборцям Півночі та Заходу у випадку, якщо федеральний уряд поверне протекціоністські податки.

Лінкольн переміг, і його перемога в 1860 році розпочала відлік днів до початку війни.

Один за одним штати Півдня проголошували вихід зі Сполучених Штатів.

В Посланні від народу Південної Кароліни було сказано про причину: «мешкаці Півдня оподатковуються мешканцями Півночі так само, як наші предки оподатковувалися народом Великої Британії». Південь повторив гасло, яке колись було гаслом всієї Америки: «No taxation without representation!». На початку 1861 року на півдні країни виникли так звані Конфедеративні Штати Америки – це сталося за декілька днів до інавгурації Президента Лінкольна.

І тут має сенс згадати декілька фактів, які ставлять під сумнів всю теорію про те, що майбутня війна була розв’язана через світоглядні суперечки щодо рабовласницького ладу.

У своїй промові новий президент проголосив, що не має наміру втручатись в інститут рабства в тих штатах, де він існує. Водночас Конгрес запропонував південним штатам гарантії збереження цього інституту, а остаточно позицію федеральної влади закріпило рішення Верховного Суду у справі Дреда Скотта. Фактично бунтівні південні штати отримали всі гарантії збереження статус-кво, але вони все одно прагнули вийти зі складу США!

Вони навіть написали свою Конституцію, яка багато в чому дублювала чинну Конституцію США, але містила також деякі важливі відмінності: встановлювала податковий суверенітет окремих штатів та дозволяла центральній владі збирати податки лише на потреби оборони та урядових інституцій, але не на «загальний добробут». В документі було прямо зазначено: «жодні збори чи податки з імпорту не повинні спрямовуватись на підтримку будь-яких галузей чи індустрій».

Конфедерати відправили делегацію до Вашингтона для мирних переговорів, але Лінкольн навіть не зустрівся з нею.

І нарешті – фінальний акорд.

Всі знають, що початком власне громадянської війни стала битва за Форт Самтер – фортецю, розташовану в Чарльстоні, Південна Кароліна. Проголосивши про відокремлення від США, влада цього штату вимагала, щоб проурядові сили залишили форт.

Але мало кому відомо про діалог, який стався тоді між Президентом Лінкольном та полковником Джоном Болдвіном з цього приводу. Полковник, який доповідав керівникові про настрої в бунтівному штаті, благав Лінкольна вивести війська з Форт Самтер без бою. На це Президент відповів питанням: «Але ж цей форт – місце збору податків? Що ми будемо робити зі збором мита?». Спроби офіцера переконати Президента в тому, що митні збори в Форт Самтер – це краплина в морі всіх доходів бюджету США, тож треба заради миру залишити його владі штату, наразились на категоричну відповідь: «Ні, сер, це неможливо».

Так Лінкольн обрав війну.

Того ж року класик англійської літератури Чарльз Дікенс написав велику статтю, в якій зробив однозначний висновок: єдиною причиною конфлікту Півночі та Півдня в США стали фіскальні суперечності.

Ми погодимося з класиком. Громадянська війна в США, хоч і мала безліч причин, включно з рабовласницьким ладом, все ж сталася перш за все через конфлікти навколо податків та охочих ці податки збирати, які роздерли тоді навпіл ще молоду і недостатньо консолідовану націю.

Далі буде.

Джерело: НВ Бізнес

Перейти до: Історія податків