«Вітаємо пана Аль Капоне!», або Про «Сухий закон» та податки

У попередній публікації ми згадали про драматичну появу податку на доходи в США перед початком Першої світової війни. Прискіпливі читачі можуть зауважити: «До чого тут війна? Вона точилася на європейському континенті, а американці мали від неї лише прибутки. Навіщо їм було збільшувати податки?».

Насправді ситуація в цій країні до та після «Великої війни» була значно цікавішою, аніж здається на перший погляд.

Імовірніше, ви пам’ятаєте, що криваву громадянську війну в Сполучених Штатах спричинили світоглядні розбіжності Півдня та Півночі щодо податків, а саме митних тарифів. І на початку XX століття «тарифне» питання й надалі залишалося дуже актуальним.

У 1912 році, вперше після поразки Півдня, президентом США був обраний представник саме південних штатів та Демократичної партії – Вудро Вілсон, який обіцяв зменшити ввізні мита на імпортні товари. Оскільки демократи на той момент контролювали Конгрес, то жодних перешкод для виконання передвиборчих обіцянок не було.

Весь світ тоді вже перебував в очікуванні війни. Товари, які імпортувалися до США, були переважно європейськими, а прогнозоване зростання цін на них могло перетворитися на катастрофу для країни. Отже, вибору не було: зменшення мит стало запорукою виживання.

На що могла сподіватися влада після зниження митного тарифу вдвічі? Тільки на решту податків. Але й тут на неї очікували сюрпризи.

На початку XX століття п’яту частину американської економіки «створював» алкоголь, тобто його виробництво, імпорт та продаж. Майже 40% доходів федерального бюджету складали гроші, зароблені на поціновувачах міцних напоїв. І це було не дивно, бо в країні, заснованій європейськими емігрантами, традиції випивки формували вихідці з Німеччини, Англії та Ірландії. І завдяки ним дохід від пива та міцного алкоголю був стабільним джерелом наповнення державної скарбниці.

Щоправда, не всі американці були задоволені таким перебігом подій.

Саме перед Першою світовою війною в країні набрала сили перша організація професійних лобістів – ASL (Anti-Saloon League), яка оголосила війну пияцтву, заручившись підтримкою церковних діячів та різноманітних жіночих об’єднань. Попри те, що ASL ніколи не мала підтримки більшості населення ані в країні в цілому, ані в окремих штатах, її активісти майстерно поширювали свій вплив та пропагували заборону вживання алкоголю.

Кожен політик, який відмовлявся підтримувати «суху» ідею, потрапляв під шквал критики від ASL. Говорячи сучасною мовою, це були перші випадки «cancel culture» і являли собою організоване масове цькування опонентів. Політик, який публічно опонував «антисалунщикам», ризикував програти вибори, особливо в ситуаціях, коли він мав хитку більшість. Галасливі адепти тверезості спрямовували всі свої зусилля на підтримку його супротивника, навіть якщо той не був відвертим прихильником ASL, але хоча б не сперечався з ними публічно.

Склалася парадоксальна ситуація: якби «сухий закон» було винесено на референдум або додано до офіційної програми будь-якої партії, за умов таємного голосування його прихильники зазнали б нищівної поразки, але сперечатися з активістами «сухого» руху в публічній площині означало для будь-якого політика самогубство. Це дуже нагадує окремі події вже в сучасному світі, коли через страх «cancel culture» деякі люди просто бояться висловити свої погляди.

Тож американське суспільство було морально готовим до того, що заборона алкоголю в країні – це лише питання часу. І тому впровадження податку на доходи у 1913 році мало на меті компенсувати не лише зменшення мит (з 40% до 26%), але й очікувану втрату «алкогольних вливань» до бюджету.

Спочатку «сухі закони» почали ухвалювати окремі штати, а вже в 1917 році на федеральному рівні була затверджена Вісімнадцята поправка до Конституції США, яка забороняла «виготовлення, продаж та перевезення» алкогольних напоїв в усій країні. Прихильники тверезості тріумфували!

Оптимізму їм додавали й перші результати застосування податку на доходи. За період війни його почали сплачувати майже три чверті американців, а найзаможніші мали віддавати країні до 77%. Здавалося, що втрата доходів від пияцтва не повинна зашкодити державним фінансам.

Але не так сталося, як гадалося :)

Цілком очікувано, нелегальні виробництво та продаж алкоголю перетворилися на вигідний бізнес. Згідно з даними звітів поліції, в одному лише Нью-Йорку було зафіксовано до 32 тисяч підпільних генделиків.

Нелегальний обіг спиртних напоїв обіцяв великі гроші, тому не дивно, що його взяли під свій контроль організовані злочинні групи. Фактично «сухий закон» посприяв повноцінному формуванню американської мафії, вивів на загальнонаціональну арену таких персонажів, як Аль Капоне, та уможливив розквіт практики «кришування» незаконних бізнесів.

Мафія корумпувала державних службовців.

Мафія почала вбивати чесних суддів та поліцейських, які відмовлялися брати хабарі.

Зростала кількість супутніх злочинів (п’яні бійки або перестрілки між гангстерами, що конкурують).

Вже скоро всі в’язниці США були переповнені, а державі доводилося платити за утримання нових в’язнів та дедалі більшого штату охоронців.

Від неякісного саморобного спиртного десятки тисяч людей втрачали здоров'я та навіть помирали. Ті, чиї хвороби були спричинені алкоголем, боялися звертатися до лікарень, адже за законом їх тепер можна було вважати злочинцями.

Величезна кількість людей, які раніше були пов’язані з алкогольним бізнесом, втратили роботу. Багато хто знайшов нову лише в підпільних ґуральнях чи барах, які, зрозуміло, не сплачували жодних податків державі.

Таким чином, уряд швидко відчув, що поява та зростання податку на доходи в жодному разі не здатні компенсувати тих астрономічних втрат, яких зазнала країна від «сухого закону».

І попри те, що «антисалунні» лобісти нікуди не поділися, їх перемогли люди, здатні на тверезий (звучить кумедно, чи не так?) розрахунок. Одним з них був Франклін Рузвельт, який зажадав грошей на свій «Новий курс». Його бажання збігалося з настроями більшості американців – про це свідчить опитування, яке відбулося під час виборів 1932 року. Згідно з ним, громадяни були готові пробачити урядові Велику депресію, але не заборону випивки!

Тож «сухий закон» було скасовано в 1933 році, а вже перед наступною війною, у 1940 році, податки від алкогольного бізнесу знову складали значну частину бюджету Сполучених Штатів. Ось тільки податок на прибуток так ніхто й не скасував :)

Мораль наступна: будь-яка заборона легального бізнесу стимулює нелегальний, який нічого не сплачує до бюджету та здатен завдати країні непоправних втрат, які неможливо «покрити» будь-якими новими податками.

Далі буде.

Джерело: НВ Бізнес

Перейти до: Історія податків