Інвестиційний горизонт в агросекторі до повномасштабного вторгнення 

Як змінилося останніми роками обличчя аграрного бізнесу, та які основні етапи трансформації ви б виокремили?

Ярослав Серпутько: До 2014 року компанії намагалися максимально укрупнитися, розширювали банк землі, деякі з них успішно вийшли на фондові біржі, зокрема через залучення фінансування у вигляді єврооблігацій чи через вихід на IPO. Проте тест на публічність пройшли не всі. Дефолт «Мрії» мав міжнародний резонанс, але, на жаль, цей кейс був не єдиним. Це суттєво підірвало інвестиційну привабливість сектору в очах іноземних інвесторів. Крім того, події на сході країни дуже сильно вдарили по оцінці активів. Компанії перестали вести екстенсивний ріст і сфокусувалися на покращенні своїх операційних моделей та внутрішніх процесів.

З’явився новий тренд, пов’язаний з упровадженням інновацій. Телеметрія, автоматизація виробничих процесів, експерименти, пов’язані з різним способом обробки землі увійшли в практику і набрали масштабів. Крім вирішення виробничих питань, увага до інновацій мала на меті формування нового іміджу для великих гравців, а також залучення у галузь молоді.

Аграрна галузь останнім часом зазнала чимало випробувань і отримала нові виклики, що призвело до низки трансформаційних процесів у аграрному бізнесі. Зміни торкнулися всіх виробників незалежно від розміру та напряму діяльності.

Про ризики та перспективи аграрного бізнесу, експорт української продукції, вигідні напрями інвестицій в агро, впровадження сталого розвитку та головні тренди в агроіндустрії AgroPortal.ua розпитував директора департаменту аудиту, керівника галузевої групи з харчової промисловості та сільського господарства компанії Deloitte Ярослава Серпутька.

Як змінилося останніми роками обличчя аграрного бізнесу, та які основні етапи трансформації ви б виокремили?

Ярослав Серпутько: До 2014 року компанії намагалися максимально укрупнитися, розширювали банк землі, деякі з них успішно вийшли на фондові біржі, зокрема через залучення фінансування у вигляді єврооблігацій чи через вихід на IPO. Проте тест на публічність пройшли не всі. Дефолт «Мрії» мав міжнародний резонанс, але, на жаль, цей кейс був не єдиним. Це суттєво підірвало інвестиційну привабливість сектору в очах іноземних інвесторів. Крім того, події на сході країни дуже сильно вдарили по оцінці активів. Компанії перестали вести екстенсивний ріст і сфокусувалися на покращенні своїх операційних моделей та внутрішніх процесів.

З’явився новий тренд, пов’язаний з упровадженням інновацій. Телеметрія, автоматизація виробничих процесів, експерименти, пов’язані з різним способом обробки землі увійшли в практику і набрали масштабів. Крім вирішення виробничих питань, увага до інновацій мала на меті формування нового іміджу для великих гравців, а також залучення у галузь молоді.

Агрохолдинги почали змінювати свій підхід до взаємодії з місцевими громадами. Я маю на увазі соціальну сферу в сільській місцевості. Наразі громади індентифіковані як важливий стейкхолдер, і досить часто компанії приходять до нас за консультацією: яким чином вибудувати системний підхід у взаємодії з цим стейкхолдером та більш ефективно витрачати кошти на взаємодію.

Окрім того, агрохолдинги зайняли досить активну позицію в питаннях освіти, вони закривають певні прогалини, які є у вітчизняній аграрній освіті.

Спостерігається цікавий тренд на рівні дрібних фермерських господарств: вони більш гнучкі та мобільні, тому активно заходять у нішеві напрями — займаються виробництвом і постачанням лохини, спаржі, лаванди, равликів, аквакультури.

Ще один тренд — органічне сільське господарство. Ми вже бачимо досить великих гравців, які обробляють до 15 тис. га на сертифікованих землях, експортують свій товар до Європи і досить активно розвиваються.

Головною ж подією останніх років стала ліквідація мораторію на продаж сільськогосподарських земель. Поки що ефект на економіку не є таким значним, проте це дійсно дуже важливий крок з погляду лібералізації ринку.

Якщо ми заговорили про ринок землі, то коли, за вашими прогнозами, можна очікувати напливу інвесторів?

Ярослав Серпутько: У кожного своє бачення того, що ми розуміємо під напливом. Поточний варіант ринку, який працює на рівні фізичних осіб, досить обмежений у своїх розмірах. Певна точка росту, очевидно, буде в момент, коли до цього ринку приєднаються юридичні особи. Наразі вони мають певні обмеження, і тільки з 2024 року їм буде дозволено купувати землю товарного сільського виробництва.

Водночас купівля землі може бути вигідною інвестицією, в неї є ряд цікавих характеристик: хороша ліквідність, можливість стабільно отримувати дохід при здачі в суборенду, це певний захист від валютних коливань. Також є переваги для операторів, які працюють на землі, тому що це можливість прогнозовано розвивати інфраструктурні проєкти, бути незалежними від примх твого орендодавця, можна займатися тим же зрошенням і не боятися вкладати гроші.

Які галузі аграрного сектору, окрім ринку землі, є сьогодні найбільш привабливими для інвесторів?

Ярослав Серпутько: Наш досвід спілкування з низкою великих стратегічних гравців показує, що поточний інтерес йде з Азії (Південна Корея, Китай) та Близького Сходу (ОАЕ, Саудівська Аравія). Для даних регіонів це питання продовольчої безпеки. Крім того, через COVID-19 виникли додаткові ризики розриву ланцюжків поставок та проблеми з логістикою, через що ці країни додатково активізувалися в цьому напрямі. Проте ми бачимо, що ряд проєктів наразі поставлено на паузу, це пов’язано насамперед із поточними геополітичними ризиками довкола України. Гравці поки чекають, хоча і продовжують вивчати ринок.

Якщо говорити про напрями інвестування, то міжнародні стратегічні інвестори та великий вітчизняний агробізнес не будуть йти у нішеві напрями, їм потрібні великі експортні контракти. Тож за виключенням незначних експериментів вони продовжують займатися традиційними культурами: зерновими, олійними. Для них важливо розвивати елеваторну мережу, портову інфраструктуру

Щодо переробки — ставлять запитання і цікавляться темою комбікормового напряму.

У цілому інвестори цікавляться короткостроковими проєктами. З нашого досвіду, горизонт планування — 3-4 роки, і це не тільки термін окупності, а взагалі термін участі в проєкті. Мало хто думає про проєкт із окупністю 10 років — це дуже великий горизонт для сучасних реалій. Зазвичай інвестують у дуже короткі проєкти — часто це однорічні культури. Якщо ж говорити про тваринництво, то є інтерес до відносно «швидких» проєктів, як, наприклад, індиківництво й свинарство.

Малі та деякі середні гравці розуміють, що конкурувати з таким великомасштабним виробництвом для них складно, тому вони більше орієнтуються на пошук себе в нішевих напрямах. Зараз я спостерігаю цілий ряд цікавих проєктів, наприклад, відкриття у Миколаївській області акваферми з вирощування тропічної креветки, причому власник зазначає, що його акваферма найбільша в Європі.

Цікавий аспект доступності фінансування. Наразі набуває популярності питання реалізації проєктів із елементами екологічних і соціальних складових. Для таких інституційних інвесторів як EBRD та IFC наявність у проєкті чітких ефектів на соціум, на зовнішнє середовище — це наразі must have. Навіть вітчизняні банки вже активно вивчають цю тему, охоче дивляться саме на зелені технології, біоенергетику. В Україні ця тема тільки набирає обертів, а в розвинених країнах вона вже давно присутня.

Наскільки, за вашими оцінками, аграрний бізнес залучається до впровадження цілей сталого розвитку, та які вбачаєте перепони на цьому шляху? Що гальмує процес?

Ярослав Серпутько: Якщо аналізувати новини, то за останній рік кількість публікацій і згадувань про сталий розвиток в агробізнесі колосально зросла. Це вже не тільки розмови — всі усвідомили, що світ рухається в напрямі низьковуглецевого майбутнього. Держави створюють стратегії сталого розвитку та програми дій, ставлять довгострокові цілі. І тут потрібно розуміти, що Україна не знаходиться в ізоляції, а існує в міжнародній спільноті, де діє Паризька угода, і також взяла певні зобов’язання. А зважаючи на структуру вітчизняної економіки, аграрний сектор є важливим елементом цієї програми.

Для реалізації програми уже є механізми, гравці ринку починають активно ставити запитання: «А що буде далі? Як буде функціонувати ринок карбонових сертифікатів? Як вони будуть торгуватися — з дисконтом чи без?» Класична компанія, яка займається вирощуванням, крім кукурудзи, соняшнику та пшениці, зможе мати додатковий товар (сommodity) у вигляді зменшених викидів СО2, якими вона може торгувати. І під це буде ринок, очевидно. Я знаю, що певні гравці в Україні цікавляться цим питанням досить предметно, починають вивчати його.

У більшості українських компаній поки є фокус на окремі аспекти сталого розвитку, але немає цілісного стратегічного бачення, яким чином врахувати та втілити усі аспекти. Попит на стратегію росте, і, вочевидь, зовсім скоро зміни будуть динамічними.

Експортоорієнтовані виробники мають ставати на рейки Європейського зеленого курсу (European Green Deal) і також відповідати вимогам, які висуває ЄС. Чи готові наші аграрії до цього?

Ярослав Серпутько: Це питання досить нове і малодосліджене. Очевидно, що ЄС — це великий торговий партнер України, і цей фактор точно треба брати до уваги. Через недофінансування норми внесення добрив і засобів захисту рослин у нас об’єктивно нижчі, ніж у Європі, тобто нам буде простіше адаптуватися до нових вимог. Проте ряд питань потребують законодавчого врегулювання: зокрема, це стосується сертифікації нових речовин та препаратів, стратегії розвитку органічного землеробства.

Чи вдалося Україні позбутися печатки «сировинний придаток Європи», яке її місце сьогодні в світі?

Ярослав Серпутько: Насправді тема про більшу частку переробної сировини та продукції з доданою вартістю не нова. Ми наразі працюємо в умовах ринкової економіки. Це значить, що країна виробляє те, що може продати. Якби виробники мали можливість виходу на ринки і реалізації продукції з більшою доданою вартістю, вони обов’язково би цим скористалися, адже ніхто не хоче втрачати гроші.

Наразі Україна посіла провідні місця й позиції на ринку традиційних культур. Зокрема, ми маємо перше місце з експорту соняшникової олії, лідируючі позиції по зернових — пшениці, кукурудзі тощо. Великий шлях пройдено. Водночас, якщо ми говоримо про вихід на ринок Європи із продуктами переробки, то ця історія досить непроста. Ринок ЄС, по-перше, зрілий, а по-друге — самодостатній. Тому він дуже неохоче приймає нових гравців: є квоти, великий супротив, протекція власного виробника.

Україна нарощує експорт агропродукції, ми відомі світові соняшниковою олією, зерновими, медом. Які ще позиції є перспективними?

Ярослав Серпутько: Досить непогано себе показує плодоовочева продукція — є вихід на ринок Азії, була можливість трохи посунути поляків на ринку яблук у скандинавських країнах. Переробка теж цікава для світових ринків, просто треба усвідомити, що це непростий шлях. Є питання низької обізнаності потенційних іноземних партнерів щодо українського продукту. Над цим треба працювати і нашому уряду, щоб розвинути бренд «Made in Ukraine». Є речі загальнобізнесові: гравцям потрібно бути більш зрозумілими для партнерів. У зовнішньоекономічній діяльності дуже важлива стабільність поставок, її треба покращувати. Також потрібно бути уважними до глобальних трендів — вивчати і прогнозувати їх.

Зокрема, я роблю ці висновки, базуючись на нашому досвіді, який ми отримали, реалізуючи проєкт Export Hub для ряду топових виробників готових продуктів харчування. Їхньою метою був вихід на європейські ринки, і особливо гостро питання постало в момент, коли Україна втратила російські ринки, і необхідно було швидко змінювати позиції. Впроваджуючи проєкт, і ми, і наші клієнти отримали унікальний досвід від спілкування і співпраці з великими роздрібними мережами з ЄС.

Україна зібрала рекордні 100 млн т зернових. За вашими оцінками, чи варто нарощувати виробництво далі, чи зможемо експортувати такі обсяги, і головне — чи світові ринки потребують такої кількості зерна?

Ярослав Серпутько: Особисто я не бачу обмежень з боку попиту, тому що за всіма прогнозами кількість населення планети продовжить зростати, людей потрібно забезпечувати харчуванням. Інший фактор — це зміни в енергетичному секторі, перехід на зелені технології — та сама кукурудза в світі активно використовується для виробництва біоетанолу. Тобто є суттєві драйвери на стороні попиту, і глобальний ринок може спокійно «проковтнути» і 150 млн т, і, можливо, й 200.

Тут ключове питання на боці пропозиції, тому що при існуючій технології стабільно виробляти таку кількість зерна складно.

Завдяки чому ми плануємо нарощувати виробництво? Якщо це буде за рахунок екстенсивного підходу, подальшої розораності земель — це погана ідея з погляду екології.

Є певні сподівання уряду на покращення системи зрошення, це має сенс для плодово-овочевої продукції, але я собі погано уявляю, що в нас зернові будуть під зрошенням — це було би надто дорого.

Водночас в Україні існує «сірий» ринок зерна. Які дієві кроки потрібно здійснити, щоб його легалізувати?

Ярослав Серпутько: Для відповіді на це запитання потрібно зрозуміти причини існування «сірого» ринку. Що дає готівка? Складність відслідковування операцій, можливість закупівлі дешевшого пального, доступ до нелегального ринку робочої сили, добрив та засобів захисту рослин, економію на податках. Тобто у цілому це явище суттєво знижує собівартість. Якщо держава хоче побороти це явище, потрібно створювати умови, коли ризики, які беруть на себе підприємці, працюючи нелегально, є більшими, ніж ті «бонуси», що вони отримують, працюючи у тіні.

У світі активно розвиваються біотехнології, українська ж наука стоїть на місці. Чим це загрожує Україні в майбутньому?

Ярослав Серпутько: Я би почав із того, що розвиток сучасних біотехнологій — це дуже затратна діяльність. Потрібно розуміти місце України у світовому господарстві. Якщо в державній стратегії немає місця для експорту технологій, то у нас, скоріше, немає потреби розвивати власне виробництво, оскільки орієнтація тільки на внутрішній ринок, скоріше за все, виявиться економічно недоцільною. Є цілий ряд міжнародних корпорацій із мільярдними бюджетами на розробки. Виграти технологічні перегони на світовому рівні буде досить складно.

Проте я би не оцінював такий стан речей як високу загрозу. Багато країн, які імпортують технології, зазнають успіху, наприклад, Китай.

Водночас я не здивуюся, побачивши успішний український стартап у напрямі біотехнологій. Щоправда, після кількох раундів фінансування та виведення продукту в масове виробництво це вже буде де-факто іноземна компанія із українцем-засновником. Це проблема не тільки України: є конкуренція за «мізки», і є країни, які вибрали це для себе як стратегічну мету, — Ізраїль, США.

Що наразі зупиняє або гальмує розвиток малого і середнього аграрного бізнесу в Україні?

Ярослав Серпутько: Є певні речі поза зоною контролю гравців. Вони пов’язані із загальними умовами ведення бізнесу (бізнес-середовищем). Головна — мало впевненості у завтрашньому дні. Все це досить суттєво звужує спектр інвестицій на користь короткострокових проєктів.

Проте багато чого залежить і від самих гравців. Кілька років тому наша команда досить системно вивчала портрет типового українського фермера. Один із ключових висновків, які ми для себе зробили, це їхня низька здатність до кооперації. Я вважаю, що це фундаментальний обмежуючий фактор, тому що міжнародний досвід показує (особливо в тих країнах, де переважає фермерська модель), що без ефективної кооперації дрібний гравець не зможе працювати ефективно. Адже це і можливість отримати великі контракти, і дешевше фінансування, і доступ до технологій — без об’єднання це неможливо.

Інший обмежуючий фактор знаходиться в галузі загальної культури ведення бізнесу, в дотриманні домовленостей. Згадаємо ситуацію із виконанням форвардних контрактів. Невиконання договорів не сприяє довірі та встановленню партнерських стосунків.

Ще один обмежувач — відсутність або неефективність маркетингу. Ми живемо в такий час, коли ключовим є не те, скільки ти виробив, а скільки ти можеш продати. І тут потрібно вивчати тренди, пробувати себе в різних напрямах, працювати з власним брендом і таким чином отримувати додаткову премію.

При цьому складно сказати, що відсутність фінансування — це реальна проблема. Багато дрібних та середніх гравців досить успішні зокрема за рахунок високої частки неофіційної економіки. Проте багато хто уперся у «ментальну стелю» і замість розвитку займається колекціонуванням автівок, купівлею нерухомості за кордоном, оскільки не знає, як вийти на наступний рівень. Проте є і такі, особливо серед молоді, хто вкладається в бізнес-освіту, власний розвиток, пошук нових напрямів. Ми бачимо таких ініціативних людей серед студентів Академії «Делойт». Вірю, що саме за ними — майбутнє українського аграрного бізнесу.

Інтерв'ю підготовлено журналістами Agroportal.ua